Назад
Публікація
Опубліковано: 3.10.2020
Автор: Dmitriy Pilyay
Практика:
Професіонал: Лисенко Анастасія Валеріївна
Кейс:

Визнання недійсними правочинів боржника у відповідності до вимог Кодексу України з процедур банкрутства. Основні аспекти та проблематика

УДК 347.736
Лисенко Анастасія Валеріївна, адвокат

Стаття присвячена аналізу правового інституту визнання недійсними правочинів боржника, який передбачено статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства.  Автором досліджуються питання регулювання правовідносин, що пов’язані із діями боржника  щодо розпорядження власним майном, які були вчинені ним у певний період до порушення провадження у справі про банкрутство або після дати  порушення справи про банкрутство. Правочини боржника вчинені у підозрілий період або вже після порушення провадження у справі про банкрутство, які мають збитковий характер, вказують на волевиявлення боржника та свідому діяльність органів його управління. Суб’єкт оспорювання правочину першочергово надає правову оцінку діям боржника та відповідності самого правочину вимогам чинного законодавства, після чого вже визначається із необхідністю застосування визнання такого правочину боржника недійсним. У статті надано оцінку інституту визнання недійсними правочинів боржника як одному із заходів, що мають бути використані з метою відновлення його платоспроможності. Автором здійснюється аналіз норм Цивільного кодексу України, який передбачає можливість визнання правочину недійсним як одного із способів захисту порушених прав та інтересів. Здійснено детальний аналіз статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства та виокремлено основні аспекти, які мають бути враховані при застосуванні вказаної правової норми на практиці. Так, досліджено коло суб’єктів, які мають право на звернення до господарського суду із заявою про визнання правочину боржника недійсним, а також закріплений Кодексом України з процедур банкрутства процесуальний строк, який необхідно враховувати при такому зверненні.  Визначено також коло підстав та правові наслідки визнання недійсними правочинів боржника. Проведено порівняння статті 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» із статтею 42 Кодексу України з процедур банкрутства. Розглянуто необхідність подальшого розвитку та вдосконалення процедури визнання недійсними правочинів боржника.

Ключові слова:  банкрутство, недійсність правочинів, оспорювання правочинів, заходи відновлення платоспроможності, збитковість правочину.

Постановка проблеми. Визнання недійсними правочинів боржника є одним з інструментів, що використовується у процедурі банкрутства з метою подолання кризового фінансово – майнового стану підприємства та створення умов для найбільш повного задоволення вимог кредиторів. Нині питання визнання недійсними правочинів боржника врегульовано Кодексом України з процедур банкрутства, що вказує на необхідність дослідження новел вказаного нормативно-правового акту.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблематика інституту визнання недійсними правочинів боржника розглядалась такими фахівцями, як П.Д.Пригуза, В.В.Радзивілюк, І.А.Бутирська.

Формулювання цілей статті (постановка завдань).  Аналіз процедури визнання недійсними правочинів боржника  за Кодексом України з процедур банкрутства та виділення основних аспектів реалізації цієї процедури на практиці.

Виклад основного матеріалу. В теорії конкурсного права період часу з моменту виникнення грошового зобов’язання у боржника (в тому числі при загрозі неплатоспроможності або при надмірній заборгованості) до дня порушення справи про його банкрутство називається періодом підозр (підозрілим періодом), а правочини боржника сумнівними. У цей період дії щодо будь-якого вилучення (відчуження) боржником своїх майнових активів є підозрілими і можуть становити втручання у право власності кредиторів. Відчуження майна боржником повинно здійснюватися з огляду на права кредиторів щодо забезпечення їх вимог активами боржника. Неврахування інтересів кредиторів у такому разі є зловживанням з боку боржника своїми правами щодо розпорядження майном як власника, за умови, що відчуження майна призводить завідомо до зменшення об’єму забезпечення вимог кредиторів, наносить шкоду кредиторам. [1]

Визнання недійсними правочинів боржника є одним із заходів, що сприяють відновленню платоспроможності боржника. Застосування такого заходу у процедурі банкрутства має, безумовно, позитивні наслідки  як для боржника, так і для кредиторів по справі, оскільки його результатом може бути як повернення майна боржника, що незаконно вибуло з його володіння, так і зменшення розміру кредиторських вимог, що ґрунтувались на спірному правочині.  

Пунктом 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнання правочину недійсним визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересів. [2]

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину означає, що дії фізичних і юридичних осіб, хоча й спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків, але не створюють цих юридичних наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам юридичного факту, передбаченого законодавством.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України. Звідси, якщо вчинений правочин не відповідає хоча б одній із вказаних у ст. 203 ЦК України вимог, він може бути визнаний недійсним.

При цьому, згідно із правовою позицією, викладеною у пункті 2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»,  на підставі ст. 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку. [3]

Отже, ЦК України визначає загальні підстави для визнання недійсними правочинів за участі боржника. Водночас вимоги Кодексу України з процедур банкрутства, як і вимоги чинного до 21 жовтня 2019 року  Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», є спеціальними по відношенню до загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів недійсними.  Тобто, ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, якою врегульовано питання визнання недійсними правочинів боржника, встановлює специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.

Так, ч.1 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства визначено, зокрема, таке: «Правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора…».[4]

З наведеного випливає закріплений Кодексом України з процедур банкрутства процесуальний строк для звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсним правочину боржника, а також склад суб’єктів такого звернення.

При цьому, слід зауважити, що датою відрахування трирічного строку, встановленого ч.1 ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, є саме дата постановлення господарським судом ухвали про порушення провадження у справі про банкрутство. Тобто, відрахування даного процесуального строку слід здійснювати у зворотному напрямку – з дати відкриття провадження у справі про банкрутство. [5]

У порівнянні із ч.1 ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Кодексом України з процедур банкрутства було збільшено строк для звернення до господарського суду із заявою про визнання недійсним правочину боржника. Так, ч.1 ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» було встановлено строк лише в один рік, що передував порушенню справи про банкрутство. [5]

Збільшення строку для звернення із заявою про визнання правочину недійсним має безумовне практичне значення, адже дана норма фактично розширила коло правочинів, які можуть оспорюватись.

Частиною 1 ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства розширено також і коло суб’єктів, що можуть оспорювати правочини боржника. До них віднесено арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та кредиторів.

Слід звернути увагу на те, що арбітражний керуючий не може розглядатися як носій суб’єктивного цивільного права або цивільного інтересу , які порушені, оспорюються або не визнаються, так само як і його дії щодо подання заяв про визнання правочинів боржника недійсними, не можуть кваліфікуватися як звернення із позовом (в його усталеному розумінні). [6, с.8 ]

У літературі було обґрунтовано позицію про те, що арбітражний керуючий є обов’язковим учасником провадження у справі про банкрутство, на якого покладається виконання завдань для чого йому надається обсяг специфічних повноважень, зумовлених характером та спрямованістю справи про банкрутство. Арбітражний керуючий не може бути визнаний ані представником кредиторів, ані органом державної влади, ані органом юридичної особи – боржника,  і його особливий публічно-правовий статус , зумовлений особливостями справ про неспроможність, поєднує в собі елементи правових статусів кожного з перелічених суб’єктів, але жодним з них не вичерпується.  [7, с.3]

Частиною 1 ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до кола таких суб’єктів було віднесено лише арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) та конкурсних кредиторів.

Відповідно до ст.1 Кодексу України з процедур банкрутства кредитор – юридична або фізична особа, а також контролюючий орган, уповноважений відповідно до Податкового кодексу України здійснювати заходи щодо забезпечення погашення податкового боргу та недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у межах своїх повноважень, та інші державні органи, які мають вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника. Цією ж статтею визначено також три окремі категорії кредиторів:

– забезпечені кредитори – кредитори, вимоги яких до боржника або іншої особи забезпечені заставою майна боржника;

– конкурсні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника;

– поточні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, що виникли після відкриття провадження у справі про банкрутство. [4]

Отже, якщо Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» право на оспорювання  правочинів боржника було надано лише конкурсним кредиторам, то Кодекс України з процедур банкрутства надає таке право також забезпеченим та поточним кредиторам.

Кодексом України з процедур банкрутства  також розширено перелік підстав для визнання недійсними правочинів боржника. Так, у ч.1 ст.42 зазначено:  «Правочини, вчинені боржником … можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав:

  • боржник виконав майнові зобов’язання раніше встановленого строку;
  • боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов’язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов’язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
  • боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов’язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
  • боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
  • боржник узяв на себе заставні зобов’язання для забезпечення виконання грошових вимог. [4]

Зі змісту вказаної норми випливає, що незалежно від того, якою з перелічених вище підстав обґрунтовано заяву про визнання недійсним правочину боржника, такий правочин має бути збитковим для останнього.

Слід зазначити, що ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не містила уточнення щодо збитковості оспорюваних правочинів.

При цьому таке уточнення у Кодексі України з процедур банкрутства прямо вказує на необхідність додання до заяви про визнання недійсним правочину боржника документів, що підтверджуються факт збитковості оспорюваного правочину. До таких документів, зокрема, можна віднести фінансову звітність боржника (наприклад, баланс, звіт про фінансовий результат), а також документи за результатами проведення перевірок фінансово-господарської діяльності підприємства-боржника.

 Частиною 2 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства передбачено також наступні підстави для визнання недійсними правочинів боржника:

– боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов’язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;

– боржник уклав договір із заінтересованою особою;

– боржник уклав договір дарування. [4]

Водночас, наведена норма містить вимогу  про те, що правочини, які визнаються недійсними з наведених підставить, мають бути вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство.

Наслідки визнання правочинів боржника недійсними, закріплені ч.3 ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства, якою визначено, що у разі визнання недійсними правочинів боржника з підстав, передбачених частиною першою або другою цієї статті, кредитор зобов’язаний повернути до складу ліквідаційної маси майно, яке він отримав від боржника, а в разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість грошовими коштами за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину. [4]

При цьому слід звернути увагу на те, що ч.3 ст.42  Кодексу України з процедур банкрутства не в повній мірі збігається із правовими наслідками недійсності правочинів, що закріплені ч.1 ст.216 ЦК України. Так, ч.1 ст.216 ЦК України зазначено: «…в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування». [2]

Отже, у разі визнання недійсним правочину боржника за підставами, наведеними у ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, та в разі неможливості повернути майно в натурі, його вартість буде відшкодовуватись за ціною, що існувала на момент укладення оспорюваного правочину.

Слід звернути також увагу на те, що ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, на відміну від ст.20 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», не передбачає права вибору кредитора за недійсним правочином на погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов’язання боржником у натурі після закриття провадження у справі про банкрутство. 

За результатами розгляду заяви про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу (ч.4 ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства).

Процедура визнання правочинів боржника недійсними не є новою ані для українського, ані для зарубіжного законодавства. Даний правовий інститут закріплений законодавством Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Російської Федерації, Франції. Зокрема, Комерційним кодексом Франції встановлено, що правом вимагати визнання угод, укладених боржником недійсними наділені судовий керуючий, судовий уповноважений, повірений з питань реалізації плану, органи прокуратури. [8, с. 47] 

Висновки з дослідження і перспективи подальших розвідок у даному науковому напрямку. Інститут визнання недійсними правочинів боржника був певним чином конкретизований та змінений нормами Кодексу України з процедур банкрутства, але залишився одним із заходів, який можна ефективно використовувати для відновлення платоспроможності підприємства-боржника. Наявність можливості визнання недійсними очевидно збиткових правочинів боржника знижує ризики внесення до реєстру вимог кредиторів боржника штучно створеної заборгованості та надає можливість повернути до складу ліквідаційної маси майно боржника, що безпідставно  вибуло з його володіння. На подальший розвиток правового інституту визнання недійсними правочинів боржника буде впливати судова практика застосування ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства.

Список використаних джерел:

1.  Пригуза П.Д. Проблеми правового регулювання питань визнання недійними правочинів боржника [Електронний ресурс]/ П.Д.Пригуза //   Судова влада України. – 2013. – Режим доступу: https://ks.arbitr.gov.ua/sud5024/8/8/746

2.  Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Редакція від 31.03.2019 [Електронний ресурс]// Законодавство України.– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15

3. Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» [Електронний ресурс]// Законодавство України.– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13

4. Кодекс України з процедур банкрутства від 18.10.2018 р. № 2597-VIII [Електронний ресурс]// Законодавство України.– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2597-19

5.  Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. № 2343-XII. Редакція від 04.04.2018 [Електронний ресурс]// Законодавство України.– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2343-12

6. Беляневич О. Про особливості застосування норм про позовну давність у справах про банкрутство/ О. Беляневич // Підприємництво, господарство і право. – Київ, 2017.- № 10 (260). – С. 5-9.

7. Бутирська І. А. Учасники провадження у справі про банкрутство: дис… канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарське-процесуальне право»/ І. А. Бутирська; Інститут економіко-правових досліджень НАН України. – Київ, 2017. – 196 с. 8. Радзивілюк В. Визнання недійсними та відмова від правочинів (договорів) боржника у судовій процедурі санації/ В. Радзивілюк // Вісник національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2013. – № 3 (97). – С.44-48.

Пов’язані новини

Публікація
Антикорупційна спрямованість Кодексу України з процедур банкрутства
Читати
Публікація
Проблемні питання правозастосування норм Кодексу України з процедур банкрутства щодо відшкодування основної грошової винагороди та витрат арбітражного керуючого у справах про банкрутство
Читати
Публікація
Практика відмови суду у безпідставному відстороненні арбітражного керуючого від виконання повноважень у справі про банкрутство – необхідний та правильний шлях правозастосування судами ч. 4 ст. 28 Кодексу України з процедур банкрутства
Читати
Публікація
Відновлення платоспроможності фізичної особи
Читати
Публікація
Визнання недійсними правочинів боржника у відповідності до вимог Кодексу України з процедур банкрутства. Основні аспекти та проблематика
Читати
Публікація
Захист прав заставного кредитора в процедурі банкрутства. Новели захисту прав заставних кредиторів за Кодексом України з процедур банкрутства
Читати
Публікація
Кодекс з процедур банкрутства (PDF)
Читати
Публікація
Політика конфіденційності
Читати
Публікація
Чого чекати від нового Кодексу України з процедур банкрутства?
Читати
Публікація
Загроза неплатоспроможності як підстава для звернення боржника з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство
Читати